Віталій Пушкарьов, як і вся країна, прокинувся 24 лютого 2022 року від гучних вибухів за вікном. Арт-директор і директор онлайн-проєктів журналу Profiles, власник студії Pushkareff Production не вагався — швидко прийняв рішення стати до лав добровольців. Ані поважний вік, ані проблеми із здоров’ям не завадили Чоловіку захищати Київщину під час найважчих місяців рашистської навали.
Зазвичай історія проковтує дрібні деталі. Та важливо збагнути, що саме з малесеньких речей складається велике. Кожен український солдат, нацгвардієць, поліцейський, дснсник, електрик… журналіст, дизайнер, бухгалтер, вчитель… створили потужний незламний кулак, який дав настільки неочікувану відсіч ворогу, що здригнувся весь світ!
Музично-бойовий досвід
— Підіймайся, нас бомблять! — Чую збентежений голос дружини.
Вона прокинулась раніше за мене, а може й зовсім не лягала. Я спав в кабінеті, бо закінчував проєкт, і, як зазвичай у дедлайн, працював майже до ранку. Що робити?.. Я — цивільна людина, без досвіду, як поводитись в таких ситуаціях. Але єдине, що знав точно — нікуди тікати не буду. На мою рідну землю прийшли брудні лапті ворога, і я мушу її захистити. Тож, не марнував час, зателефонував приятелю Олексію (позивний «Кіт») — він професійний військовий, має допомогти.
— Приходь на Лаврську, там подивимось! — Відповів Олексій. Я швиденько зібрав особисті речі. Автівку вирішив залишити — раптом вона знадобиться моїй родині для евакуації… Сирена повітряної тривоги майже не вщухала. Наземний транспорт і метро не працювали. Попрямував пішки — з лівого на правий берег. Години за дві дістався місця призначення.
— У тебе бойовий досвід є? — Спитав «Кіт».
— Немає, проте я швидко вчусь.
«Найкрутіший бойовий досвід» я отримав ще за часів радянської армії, коли приймав присягу, і цілих півгодини тримав у руках старезний не заряджений автомат. До речі, я проходив службу в оркестрі штаба колишнього Одеського Військового Округу музикантом...
Так я увійшов до складу 206-го батальону ТРО міста Києва і обрав для себе позивний «Пушка». Там я дійсно швидко вчився, і вже у перші години міг принести на кухню 80 пакунків води, перетягнути палети з двору до бомбосховища, з трьома побратимами на орендованому звичайному міському жовтому автобусі з'їздити до села за курками чи то за гуманітаркою…
Ведмеді і Покемон
За кілька днів з допомогою ще одного мого побратима із позивним «Світоч», я легко підключав 380 вольт від велетеньского дизель-генератора до розподільчого щитку, або протягував кабель під напругою на інший бік території… Так я «вчився» майже два тижня, поки до нас у 206-й батальон не завітала у справах Маруся Звіробій.
— Візми нас до себе! — Попросив «Світоч».
Ми починали розуміти, що «навчання» затягується. Так, ми дотримувалися думки, що будь-яка робота задля нашої Перемоги над орками — є почесною справою. Одначе нам хотілося чогось більшого.
…Спрацювало! Так ми із «Світочем» потрапили до лав добровольчого батальону «Марусині ведмеді», службою у якому я буду пишатися все своє життя.
Я став кулеметником. Ніколи не забуду, як вперше тримав у руках новенький, тільки з заводу ПКМ. Його мені видали, бо в зброярні «На сьогодні калаші закінчились». Не міг збагнути, як з ним впораюсь. Але ж я швидко вчусь :)…
Пізніше я стріляв із різних видів вогнепальної зброї, але Покемона не проміняв би ні на що, та завжди з вдячністю згадую того побратима, який видав мені саме ПКМ.
Далі була рутина, яку я опишу детально вже після Перемоги… Нарешті свинособак із ганьбою погнали з-під Києва, Чернігова, Житомира, Сум. Нам запропонували приєднатися до лав ЗСУ, а саме до одної з десантно-штурмових бригад. І ми подали рапорти на вступ. Мене та ще кількох хлопців, на жаль, не взяли. Мабуть вік теж має значення...
Я досі дуже сумую за своїми побратимами, які зараз воюють у самих гарячих місцях. А деякі з них вже ніколи не повернуться додому.
В одному я певен: ми переможемо обов'язково, а я і мої діти ніколи не пробачимо клятій русні цього! Ніколи й нізащо! А мої онуки взагалі не будуть знати, що таке росія, бо на той час її вже не буде!
Слава Україні! Слава Героям!
